«У здоровому тілі – здоровий дух!» Хоч цього крилатого вислову вже більше двох тисяч років, зараз вона, що називається, в тренді: про користь спорту лінивий не говорив. Спортом займаються всі і всюди і починають, звичайно, із самого ніжного віку. Малюків віддають у спортивні гуртки з чотирьох… ні, з трьох… постійте, вже з двох років. Чудово, правда? Одна біда – у своєму прагненні наздогнати і перегнати ми не можемо вчасно зупинитися.
У дитячому спорті – одні плюси! Рахуйте самі: розвиває цілеспрямованість і вольові якості, дисциплінує; покращує координацію і спритність; прокачує вузькоспеціальні навички… Крім того, психологи вже давно зійшлися в думці: в юному віці (дошкільному особливо) інтелектуальний розвиток безпосередньо пов’язаний з фізичною активністю.
Зрозумійте мене правильно: я – за спорт! Тільки давайте відразу визначимося, що мати на увазі під словом «спорт»?
Для нашої сім’ї спорт – це прекрасний варіант спільного дозвілля. Лижі і ковзани взимку, плавання, великі і ролики – влітку. Ми зовсім не чемпіони-розрядники, просто отримуємо від цього задоволення. Ось, мабуть: спорт для мене і моїх дітей – це задоволення (бонусом – свіже повітря і користь для здоров’я).
Але для багатьох, дуже багатьох відповідальних батьків (і їх дітей) спорт – це досягнення, перемоги, розряди. Бонусом – виснажливі тренування і значні суми на спортивний інвентар…
Одна моя подруга тричі на тиждень возить свого п’ятирічку на хокей. Тренування починаються о сьомій тридцять ранку (для малюків виділяють самий «дешевий» лід), доводиться вставати о шостій, снідати в машині… Це нелегко, зізнається подруга, так і любов сина до хокею вже неабияк зменшилася. Але не кидати ж тепер – і форма куплена, та й взагалі непедагогічно?
В однієї подруги доньці вісім, і вона серйозно займається художньою гімнастикою. Дівчинка – розумниця: вроджена пластику і гнучкість, схоплює все на льоту, вміє і любить займатися. Зараз у неї тренування чотири рази в тиждень по три години. По вихідним – змагання чи збори. Вся життя сім’ї підпорядкована цьому розкладом… Навесні, в один з перших по-справжньому теплих днів, ми з дітьми прогуляли все гуртки: вони відривалися на майданчику, я грілася на сонечку – і зустріла подругу з дочкою (вони поспішали на заняття). «І раді б приєднатися, – зітхнула вона, – але тренер погано ставиться до прогулів».
Я лінива по натурі і знала заздалегідь, що на такі материнські подвиги не готова. Але перед тими, хто на відміну від мене знаходить в собі сили возити (часом – до хорошим тренерам – на інший кінець міста!), мотивувати, вкладатися і морально, і матеріально, рано чи пізно постає велике питання: що далі?
Дивіться, як це працює: на першому етапі мети дитини, батька і тренера зазвичай збігаються – освоїти нове вміння. Навчитися плавати, сідати на шпагат, гарно кататися на ковзанах. На наступному етапі – нова мета: робити це краще за інших. Брати участь у змаганнях і вигравати. Поліпшувати власні показники. Далі, етап за етапом, планка стає все вище. І одного разу – при належних зусиллях дитини і батьків, – цей самий дитина переходить в розряд Дуже Перспективних дітей. Мета тренера тепер – зробити з вашої дитини чемпіона. Саме час зупинитися і подумати: а яка мета у вас – і що в кінцевому рахунку хоче сам юний спортсмен?
Дев’ятирічна дочка моєї подруги вже п’ятий рік займається гірськими лижами в одній з найкращих спортивних шкіл Москви. З її нагородних кубків можна побудувати вежу для Рапунцель. Заняття, до речі, безкоштовні, а ось комплект професійних лиж коштує як два прожиткових московських мінімуму. А є ще обов’язкові тренувальні виїзди, індивідуальні заняття, спеціальний одяг і так далі.
З цього навчального року подруга перевела доньку до іншого тренеру. «Розумієш, новий тренер зовсім не амбітний і, чесно кажучи, слабенький, – пояснює вона. – Але мені це і треба. У мене немає планів виростити з дочки олімпійського спортсмена. Не хочу займатися ще інтенсивніше – у доньки і зараз мало вільного часу, а так його не буде зовсім. Залишаться тренування, змагання та перемоги… Так, без блискучих перспектив, зате з можливістю зітхнути вільно і через деякий час плавно піти».
Власне, коли дитина вийшов на високий спортивний рівень, є два шляхи. Тернистий, складний шлях професійного спорту – цим шляхом йшли чемпіони, імена яких знає вся країна. Правда, за бортом залишилися ще кілька тисяч талановитих дітей, які не змогли пробитися на верхівку спортивного Олімпу.
І шлях поступового уповільнення, згортання Великих Спортивних Успіхів. Це теж непросто: завжди маячить спокуса дотягнути до наступного розряду, і ще до одного, а вже потім йти зі спорту. Тільки, на жаль, я знаю дуже багато екс-спортсменів, чиї розрядні книжечки порошаться на полиці – разом з упущеними можливостями і мріями, принесеними в жертву амбіціям батьків.
Звичайно, завжди знайдуться доброзичливці, які скажуть: «Кидати? Зараз, коли дитина вже так багато чого домігся, стільки сил було вкладено? Виходить, все було марно?»
Ні, зовсім ні – не даремно! Дитина не тільки опанував видом спорту, але і дізнався багато нового про себе – про своє тіло, уміннях, прагненнях і характер, отримав досвід поразок і перемог. А ще – тепер він знає дещо дуже важливе, і це точно стане в нагоді в майбутньому: ніколи не пізно змінити своє життя і спробувати щось інше. Може, цим «іншим» буде нове захоплення, а може бути – можливість більше часу проводити з близькими людьми. Сидіти, обійнявшись, і разом радіти першим весняним промінням сонця… чи Це не щастя? Адже в кінцевому рахунку це і є те, що кожен батько хоче для своєї дитини – бути щасливим. А спорт – всього лише один із способів його досягнення.
