У минулій частині ми почали розмову з учителем російської мови і права столичної школи «Інтелектуал», співголовою міжрегіональної профспілки працівників освіти «Вчитель» Всеволодом Луховицким.
Спочатку ми більше говорили про вчителів і їх тривоги, а тепер торкнемося учнів, батьків і безпосередньо знань.
– Зараз багато хто ностальгує за радянським освіти. Чи воно справді було таким гарним?
– Дивлячись для кого і для чого. Радянська освіта була хорошим приблизно до 1972 року – до цього часу активно розвивалася серйозна наука і промисловість, і дійсно були потрібні освічені люди. А потім було прийнято рішення про обов’язкове 10-річну освіту. Правда, для цього не було ні фінансів, ні умов. До цього діти і батьки розуміли, що якщо ти закінчуєш 10-річку, то ти знаєш, куди йдеш далі – у вуз, на підприємство і так далі. Ті, хто не хотів йти по цьому шляху, надходили в технікуми та училища. Але з введенням обов’язкової 10-річки система середньої професійної освіти зовсім зіпсувалася, вважалося, що туди йдуть тільки зовсім погані учні. В результаті у нас звалилося і середню професійну освіту, і школа не витримала, не готова до таких змін.
Радянська школа була хорошою з точки зору підготовки працівників для підприємств, технічної інтелігенції. Але вона була поганий з точки зору вивчення гуманітарних і соціальних наук. Серйозно викладати історію, політологію, право, економіку або літературу в Радянському союзі, звичайно, було складно.
Радянська освіта була хорошим приблизно до 1972 року – до цього часу активно розвивалася серйозна наука і промисловість, і дійсно були потрібні освічені люди
Втім, говорити про те, як було у Радянському Союзі, зараз сенсу немає, оскільки ми живемо в іншій країні. Зараз немає тієї промисловості, у влади і власників підприємств немає потреби в освічених людях. Відповідно, зараз освіта потрібна не стільки дітей, скільки їхніх батьків, які ще пам’ятають, що освіта в цілому річ хороша. Однак для сьогоднішніх школярів, які через кілька років стануть батьками, освіта вже не буде мати такої цінності. Вчителі, звичайно, чинять опір цієї тенденції, але самі по собі, самі вони зробити нічого не зможуть.
– Але і батькам вже не так просто стримувати натиск своїх дітей, які не бачать практичної цінності в шкільній освіті. У сучасних школярів є інтернет і всіляка техніка, тому їм самим вже і робити нічого не потрібно – ні розуміти будова птаха, ні вміти самостійно рахувати…
– Комп’ютер – це інструмент, можливість швидко отримувати різну інформацію. І використовувати його можна як розумно, так і безглуздо. Для того щоб зрозуміти, що за інформацію нам дає комп’ютер, якраз і потрібні знання, які даються в школі про те, як все влаштовано в світі.
Можу навести приклад. Років 10 тому в одному дитячому журналі повинен був вийти текст у рубриці, присвяченій походженням слів і речей, про молоко – звідки береться, з чого складається і так далі. Редактор читає в готовому матеріалі, що молоко, «як всі добре знають, створюється з коров’ячої крові». В тихому жаху він запитує автора, молоду дівчину, яка закінчила школу, до речі, мало не з медаллю, звідки вона взяла цю інформацію. Дівчина каже, мовляв, в інтернеті знайшла і посилання показала. Виявилося, дані про походження молока вона взяла з сайту кришнаїтів.
Фундаментальна освіта якраз і потрібно для того, щоб, знайшовши інформацію в інтернеті, вміти аналізувати її і не шукати пояснення того чи іншого наукового поняття на сайті кришнаїтів.
– Скандинавська система шкільної освіти, в основі якої індивідуальний підхід до кожного учня, досить високо оцінюється у світі. Вона правда так хороша, як про неї говорять?
– Зараз більше говорять, скоріше, про фінської або норвезької школах. Це дуже красиво і цікаво, але це абсолютно суперечить тому, на що налаштовують нас зараз.
Наприклад, у норвезькій школі учні не змагаються між собою. На відміну від нашої, де, починаючи мало не з початкової школи, діти рвуться вперед, розштовхуючи один одного ліктями. А в Норвегії ж спочатку йде установка на колективізм – робити що-то всім разом. Там немає поняття «зірочка» класу, там все – шановні достойні діти. Саме тому там, до речі, дійсно існує інклюзивна освіта. Там не налаштовують дітей на перемоги, там налаштовують їх на нормальне життя з шанованими і поважають один одного людьми. При цьому і якість освіти у них виявляється на гідному високому рівні.
Наприклад, у школярів у Фінляндії дуже хороші показники, але не на олімпіадах. А учні з Росії в той же час показують високі олімпіадні результати. Однак потрібно розуміти, що для нас олімпіада — це натаскування 1-3 геніїв, а в Скандинавії принципово інший підхід до навчання. Але, до речі, і там зараз стали все частіше з’являтися батьки, які хочуть, щоб їх дитина пробивався ліктями, був переможцем. Ця тенденція, на жаль, поступово може захопити весь світ.
– З чим це пов’язано?
– Із загальносвітовою тенденцією, при якій кожна людина має насамперед думати про свою кар’єру, свій успіх, багатство і так далі.
– Така система може прижитися в Росії?
– В Росії є школи, побудовані за таким принципом. Наприклад, в Москві це школа імені Тубельського, вона була заснована в 1985 році. Але зараз вона не в тренді і, природно, у неї маса проблем.
Зараз фінансування шкіл подушне – чим більше школа, тим більше їй виділяється грошей. А такі школи, як правило, не дуже великі, в них намагаються зберегти особливу атмосферу. Тому в сучасних умовах вони, як правило, не виживають, їх в основному вже об’єднали з великими освітніми установами.
– Я була в школі Ямбурга, де практикується адаптивна модель освіти. Як творчий підхід у такого роду школах корелює із загальною затвердженою програмою навчання і нескінченної бюрократією?
– Насамперед, треба сказати, що Ямбург як педагог і директор – геній. Він створив свою школу більше 20 років тому – тоді такі експерименти були можливі. Якби Ямбург захотів зараз створити свою школу «з нуля», боюся, у нього нічого не вийшло б. Зараз його школа дуже відома, вона багато в чому є візитною карткою московського освіти, тому їй дають існувати. Крім того, Ямбург – дуже сильний директор. І, безумовно, він може дозволити собі багато чого з того, чого не дозволяють собі більшість вчителів.
– Тобто створення таких шкіл можливо виключно при наявності сильного директора?
– Зараз створення такого роду шкіл практично нереально. У всякому разі в Москві. Такі школи створювалися в кінці 1980-х років на хвилі Перебудови, з’їзду вчителів у 1989 році. Тоді дійсно була можливість створювати школи так званих вчителів-новаторів, авторські школи. І їх було чимало.
– Щорічно в школах відбуваються якісь скандали: то вчитель накричить, то указкою отшлепает – і відео інциденту опиниться в мережі. Створюється враження, що таких випадків стає все більше. Це дійсно так чи вони просто частіше потрапляють в публічний простір з-за інтернету?
– Статистики немає і бути не може – ніхто не знає, яким чином враховувати ці ситуації. І що вважати порушенням педагогічної етики – питання теж дуже спірне. На жаль, зараз почастішали випадки, коли директора, користуючись статтею в Трудовому кодексі, звільняють вчителів за вчинення якогось «аморального проступку». Що таке аморальний проступок – не знає ніхто. В юридичному плані такого поняття не існує.
Другий момент. Подивіться, як зараз в ЗМІ і соцмережах представлений вчитель. Якщо він чоловік, то, швидше за все, потенційний педофіл, якщо жінка – напевно криклива дура, поколачивающая дітей. Зараз діти і батьки прекрасно знають, що будь-який негатив про вчителя радісно розтиражований.
Батьки мають велику владу в школі, але, на жаль, не користуються нею, коли це треба було б робити.
А ще дуже часто звучить така думка, мовляв, бідна дитина настільки боїться заперечити вчителю, що потайки записує його слова на камеру, а потім викладає в Мережу. Потрібно розуміти, що це брехня. Зараз і дитина, і батьки мають більшу вагу, ніж учитель. Директор насамперед повірить батькам, а не вчителю або в іншому випадку ризикує втратити свого місця. Батьки мають велику владу в школі, але, на жаль, не користуються нею, коли це треба було б робити.
– Звідки взялося таке негативне поле навколо вчителів?
– Кампанія проти вчителів почалася в 2010 році, який був оголошений Роком вчителя. Розпочався він з показу по Першому каналу багатосерійного фільму «Школа» Валерії Гай Германіки. На мій погляд, по федеральному каналу в прайм-тайм такого роду кіно просто так не показують. І дуже показово, що вчителі почали відчувати себе багато в чому обпльованими саме у Рік вчителя.
Матеріалів про те, що вчителі роблять щось хороше, дуже мало. Зате матеріалів про те, які вони грубі і некультурні – в надлишку. До речі, як профсоюзник, я це пов’язую ще і з тим, що поганому працівникові можна мало платити. Тому свідомо демонструється, які вчителі безграмотні – щоб вони не вимагали гідної оплати й поліпшення умов праці.
– Є думка, що в школу спочатку приходять молоді викладачі, повні сил та ініціативи. Але швидко перетворюються в озлоблених і ненавидять дітей людей. Це має місце?
– Це відбувається по-різному. Є люди, які приходять в школу з палаючими очима. Є люди, які приходять в школу просто попрацювати. У Росії більше мільйона вчителів і розраховувати на те, що всі вони генії, немає сенсу. Вчитель – такий же робітник, як і будь-який інший. І чекати від нього постійного горіння не варто.
Інша справа, що робота в школі дуже часто призводить до психологічного вигорання. Саме тому вчитель має право раз на 10 років взяти річну відпустку (правда, неоплачувана), щоб прийти в себе.
Потрібно розуміти, що у великих містах молодим вчителям є куди піти зі школи. Якщо вони залишаються викладати, значить, вони вважають, що знаходяться на своєму місці. Хоча можуть, звичайно, помилятися. Але все-таки саме російські вчителі поки ще тримають нашу школу.
Розмовляла Олена Ромашова
